Олена (бере диплом). «Цей диплом отримує панна Соломія Крушельницька як свідоцтво мистецької освіти, здобутої взірцевою старанністю і надзвичайними успіхами».

Емілія. Ой, яка ти у нас розумниця стала!

Соломія. Без вас, рідні мої, я б такою не стала. А мій найжаданіший панич – театр. Для мене сцена – життя, а життя – театр… Ви мене квітами втішили, а я для вас теж подарунки маю. Я привезла вам мої сукні. Вони вже, мабуть, вам залишаться.

Емілія. Як нам! А ти?

Соломія. Я маю сказати…

Олена. Щось погане, Люню?

Соломія. Не знаю, як ви сприймете. Я хочу… їхати до Італії. Батько вже знає.

Емілія. До Італії? Ось чому ти нам сукні віддаєш.

Соломія. Рідні мої, як би я хотіла бути близько від вас, у Львові, часто навідуватися сюди, приймати вас у себе. Але мені треба продовжувати вчитися. Так радить мені Джемма Беллінчолі. То є дуже відома італійська співачка. Вона остаточно переконала мене їхати до Італії.

Емілія. Оце новина.

Олена. Ідемо дівчатам скажемо. Оце й новина. (Сестри вибігають. Соломія з сумом дивиться на рідну хату. Звучить дикторський текст).

Диктор.

           Услід співали верби,

           Не прочани,

           У серці озивались

           І ячали

           Болем, болем,

           Таким пекучим болем

           Як ніколи.

Соломія (співає).

           Ой горе тій чайці,

           Чаєчці небозі.

           Що вивела чаєняток,

           При битій дорозі.

(Заходить батько, обнімає Соломію. Соломія підходить до вікна. Надворі гроза).

Соломія.

           Замість зозулі

           Буря над Білою.

           Громом пророчить

           Мені майбутнє.

           (До батька).

           А, може, то весни

           Стукають в шибку?

           Ось, ще раз і ще раз…

           Чуєте? Чуєте?

           То кличе в дорогу

           Мрія бентежна,

           Кличе мене

           Україна кохана…

           Тату, татусю…

           Гляньте, як тулиться

           Вишня гнучка

           До поважних каштанів…

           Що ж ти несеш мені,

           Зливо прощальна?

           Прикру невдачу,

           Чи славу велику?

Амвросій.

           Ти Соломіє, вже в мене доросла.

           Гарна, мудра, правдива,

           Знаєш, життя любить тільки

                                                 відважних,

           Тим лиш дарує долю щасливу.

           Знай, що ти воїн і будеш служити

           Рідному краю.

           Львів тобі дав

           Лиш фундамент для злету

           А ось, Італія –

           Дасть верховіття!

           Ось тобі гроші,

           Хоч їх небагато…

Соломія (перебиває).

           Позичені гроші,

           Наче той камінь.

           А хто ж то віддасть їх?

           Хто їх відробить?

           Чиїми, тату, скажіть руками?

Амвросій.

           Лиш не хвилюйся…

           Ти – їх відробиш,

           Ти своїм голосом

           Весь світ здивуєш…

           А оці гроші тобі потрібні,

           Вони до Мілану

           Шлях проторують…

Соломія.

           А чим ви, тату,

           Будете жити?

           Чим будуть жити

           Брати і сестри?

           Як мені, тату, нині радіти,

           Як мені, тату, сльози ці змести?

Амвросій.

           Ось і ти станеш

           Сонцем народним,

           Ти його збудиш

           Піснею рідною…

           Ось скоро прийдуть

           Прощатись з тобою

           Хлопці, дівчата

           На наше подвір’я.

(Заходить лірник Ілько).

Ілько.

           Дай Боже щастя,

           Добрії люди…

Соломія.

           Тату, татусю! –

           Гості прибули.

(До Ілька).

           Як ви ся маєте,

           Любий дідусю?

           Щойно я вашу думу співала,

           Так нам за вами

           З татунем вкучилось!

Ілько.

           Вчув я, голубко,

           Що нас покидаєш…

Соломія.

           Правда, дідуню…

           Чого ж ви стали?

           Прошу сідати?

Амвросій.

           Доню, а збігай хутчій на кухню…

           Та принеси нам вина барилку.

(Соломія виходить).

Ілько.

           Поки немає дочки, Амвросію,

           На ось капщук оцей,

           На і не хмурся…

           Тут є все те,

           Що зібрав своїм голосом,

           А між своїми, я обійдуся!..

Амвросій. Не тре…

Ілько.

           Я не тобі даю, а Соломії,

           Їй треба вчитися, рости, зростати…

           Прошу візьми!

           Я благаю, Амвросію,

           Не ображай мене у своїй хаті.

(Входить Соломія з вином).

Ілько. За щасливу твою доріженьку.

Амвросій. Хай вона стелиться золотом, квітами.

Соломія.

           А заспівайте Думу, дідусю,

           Ту, що в Тернополі її ізложили…

           Люди казали, що вас, за Думу,

           Там жандарі ледь живого пустили…

Ілько.

           Ой, було всякого, що тут казати…

           Але навіщо, ниньки нам суму.

           Піду, Соломіє, прощавай, Амвросію,

           Хай тобі щастить, дитино.

Соломія.

           Прощавайте, дідусю.

           Ой, тату, йдуть хлопці з дівчатами.

(Заходять хлопці, дівчата. Співають).

Дівчата.

           Дякуємо красно,

           Щира товаришко,

           Щось не гордила,

           Щось нас любила.

           З нами ходила на вечорниці,

           Короваї смачні носила.

Соломія. Дякую і вам, дівчата, що про мене не забули. Прощавайте.

Амвросій. Сядьмо на хвильку.

Соломія.

           Іду, татусю, за небокраєм,

           Щоби щоденно,

           Славити ім’я Батьківщини.

Амвросій.

           Щоб не забути,

           Що ми з України.

(Виходить).

Диктор.

           Весь скарб невичерпний

           у образі чарівнім:

           І плач, і гнів,

           І тихий шум ланів…

           І в шані світ схилявся на коліна,

           Бо гордо йшла по скривдженій землі

           Нескорена красуня Україна!