Ласкаво-сонячний поет
(поетична замальовка)
На стіні – портрет Степана Алича, під ним роки життя (1946-1984), цитата:
Ти, Степане, відбув на землі
І земну і небесну кару.
Залишив нам свої пісні –
Одкровення Божого дару.
А. Вікарук
Бібліотекар: Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять людини, якої уже немає з нами. А було б йому лише 70 – це вік мудрості і зрілості. Він пішов у вічність, залишивши виспіваний у поезії свій біль і тугу, смуток і самотність, а також радість і вічну любов, яка давала сили і наснаги до такого нелегкого життя.
...«Без слів твоїх нестерпних, ніжних,
Я на землі таким був непотрібним,
Тепер же світові шепчу до забуття,
Понад життя люблю Тебе, понад життя».
Я затрудняюсь сказати кому були адресовані ці слова: Матері? Батьківщині? А може поезії? – яка була самою розрадною попутницею його життя.
У свій день народження йому було завжди тужливо. Тішила очі, та не гріла серце, прибрана друзями кімната. Тамував зрадливу сльозу, закуривши обличчя в жмут пахучого рум’янку, принесеного санітаркою.Приходили на розраду до нього дві дивні панни. Одна була недосяжною, голубила чи тривожила душу й зникала, залишаючи лише слід чогось невловимого. Тоді з’являлася інша – цілувала бліде чоло і нашіптувала дивні слова, що ставали мелодією і співом. Музика і Поезія – їхні імена.
Перший ведучий. Якось Степан записав у щоденнику:
«Бах! Враження таке, наче в кімнаті ти і сутінки, а музика звучить через вікно з простору, або ні, з НЕБА – золоті звуки і роздуми. Найбільше з композиторів люблю Бетховена, а з сучасних – Свиридова. Але музика НЕБА – вища! Люблю! Люблю мелодії, рядки, що думку будять. Та все ж, поезіє, доле моя, зоре моя найвища! Твої сурми і струни голосніші щемких, підсвідомих тайн цариці Мудрості, бо вона жінка жадана…»
Сьогодні так хотів би бачити біля себе жінку – просту, земну. Ніби розступились стіни з її приходом.
Не було ніколи в мене золота,
Лише коси сонячні твої…
Вивів на папері. Більше чомусь не писалось. Вслухався тільки в тишу…»
Другий ведучий. Лише три дні залишалось йому до закінчення третього класу коли трапилося нещастя. Зайшов Степанко Мокрій до товариша, якого застав за обрізанням сухих гілок на високій тополі. Взявся допомагати і підбитим пташеням упав з дев’ятиметрової висоти на оголене коріння. Світ раптом спалахнув яскраво в дитячих очах і згас… Сусід, поклавши непритомного хлопця на підводу, повіз його у лікарню до Микулинців. Так покинув назавжди свої Серединки, не відаючи, що з тієї миті простелилася дорога страждань довжиною у 28 років.
На все життя тіло прикуте до ліжка, а душа пташкою рвалась до неба.
Перший ведучий. Та все ж про неї…
Зі мною плескіт мертвої води,
За мною сто смертей і неможливе…
А хтось все зве лукаво, чи тужливо
Ім’ям твоїм і голосом: прийди!
І вона приходила, приносила до палати то пригорщу снігу, то букет осіннього листя, то кетяг калини чи розквітлу гілочку бузку. Мрія його золота, таке несподіване щастя, сум’яття, біль, промінь надії…
Між яких снігів зустрілись ми?
Над усе спасибі тій хвилині!
Як закриє день крилом пітьми,
Прийдеш ти, чи образ твій єдиний.
Я позву немов тебе саму,
І зігріюсь в самоті тобою,
Може і живу лишень тому,
Щоб тобі не причинити болю!?
Другий ведучий. Кохання… Воно робить з нашими очима і серцем дивні перетворення. Коли йому було дуже погано – він думав про неї і легшало на душі і біль притихав.
Б’ється жаль, мов поранений птах,
В мене сльози на твоїх устах.
Не плач!
Так болять Твої сльози мене…
Не плач!
Вір, година лиха промине,
Загостить тихе щастя у нас,
По морозах загляне Весна,
Буде світу і цвіту! Лиш знай:
Ти – мій світ! Ти – Мій цвіт!
Ти – мій рай!
Я не зроблю тобі із зірок намисто,
Хоч ти достойна!
Я просто, коли потрібно буде,
Заступлю тебе життям.
Понад життя люблю Тебе,
Понад життя!
До слів твоїх несмертних, ніжних, рідних,
Я на землі таким був непотрібним.
Тепер же світові шепчу до забуття:
Понад життя люблю Тебе,
Понад життя!
Перший ведучий. А що ж вона?
Раптово припадала до нього у плачі і він не знав, як утішити її, не знаходив слів. Відходила, притулялася чолом до шибки, руки, як для обіймів, розводила… Якби він міг, хоч на мить зазирнути в те, що мучило її.
Крилами руки дівочі ніжні
Шию обвили.
Сяйво зірниць і стежини ясні
Чом ви не милі?
Чом же миттєво покрила усе
Хвилею віра?
Що найсвітліша пісня пісень –
Лебеді білі.
Другий ведучий. Приходила усе рідше. Не від неї дізнався, що виходить заміж. Боліло, ой як боліло, що не від неї… Писав у листі до друга;
«Ось і дівчина, про яку згадував рвніше, одружується – не зі мною, звісно. Гірко… Про те думав, що буде важче. Як бачиш, цей клубок білка, що зветься Степаном, не всяка кислота візьме, бо ще живе душа…
Є між зір одна така моя,
Не діждусь її в вечірню пору.
Так далеко! Ти сміялась вчора, -
Щей німа вона – твоя зоря…
А хіба ти ближче? Сон знеміг:
Білий світ, снігур і горобина…
І боюсь: склює її пташина,
Ти чужа, а надовкола сніг.
Перший ведучий. Горе вчило його своїх гірших наук. Що йому порожнє слово «щастя», йому б краплинку менше болю. Минає краса, а ореол її залишається…
Тихо, тихо і сумно,
Сумно, важко і боляче так
Ти ідеш, моя світла остання задумо,
Дім наш знову залишиться сам
Дім і я – твій роял обеструмлений.
Другий ведучий. Ніколи не судилося Степанові, ставши дорослим, ходити на побачення, прогулятися вечірнім садом, проводжати дівчину додому, танцювати випускний вальс. Та все ж, всупереч долі, серце було сповнене любов’ю до матері і батька, до першої вчительки, до рідного села, до музики і поезії, до тієї, якій присвятив вірш «Милій недоторкані лілеї».
Без мрії, без тривоги, без прикрас –
Все визначено, зважено, все ясно…
Чи є на світі що, аби не згасло,
Коли такий вогонь в душі погас?!
Лиш серденько ніяк не зрозуміє
Йому іще всміхається надія…
Слово про Степана Алича-Мокрія отця Петра Глібчука (с. Серединки):
Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!
Роздумуючи над долею світлої пам’яті Степана Алича, згадуючи його дуже нелегкий життєвий шлях – оту Голготу фізичних страждань, та й світ він бачив тільки через вікна лікарняних палат чи з кімнати у притулку, відзначаючи силу його духу, все більше переконуюся ось у чому:
Кожним Бог опікується, про кожного знає, кожного пам’ятає незалежно від того, чи звертають люди свої думки і молитви до Нього, чи ні. Бог – любов і милосердя. Саме тому він посилає немічним і стражденним свої особливі ласки, обдаровує їх певного роду талантом, дає сили все стерпіти і перебороти. Натхненні Святим Духом, такі люди не замикаються в собі, а випромінюють на оточуючих послану Господом любов і внутрішню енергію. Вони не згинаються під тягарем долі. Вбираючи у себе доброту і красу, тепло світу і вічну музику Вселенної, віддають їх щохвилі усім, хто цього потребує. Таким був наш талановитий земляк поет Степан Алич. Його любові, тихої покори, нечуваної терпеливості, розуміння інших вистачало на всіх.
Йому було важко, коло нього не було рідних; та й друзів, які підтримували б у скруті, мав не так вже багато. Але у душі його не було образи, озлобленості, нарікань. Він сприймав усе як належне. А якщо й пробігала тінь смутку, писав вірші, світлі, добрі, щирі, читав творіння інших, самотужки осягав те, чого так довго навчають у вищих школах. Тому й знав багато.
У поета була велика душа, він хотів бачити людей безпосередніми й співчутливими. Тому й думав про те, «який вогонь потрібний, аби зле серце переплавити на добре, чим йому помогти», тому й сам мав «серце, мов сонях в росі», тому чув у «сонаті осінній спів життя», називав свою долю зоряною і ніколи не зрікався її.
Степан Алич знаходив сили і бажання, щоб підтримувати інших, дарувати їм безпосередність і глибину своїх поезій, тепло і широчінь почуттів.
Ніхто вже не відчує болю самотності поета. Дуже часто ми звертаємо свої погляди до людини, коли її вже нема, коли вже нічого не можна змінити. Та Господь не дає нам забути про неї. Пам’ять про поета-земляка – це його душевні, повні добра вірші. У них продовжується життя Степана Алича. Кому як докір сумління, кому як світла пам’ять, кому як приклад того, що треба бути несхитним, треба вірити, надіятися, любити.
Слово живе вічно. Поки на землі ми і наші діти, поки серед прекрасних полів квітнуть Серединки, буде з нами життєдайна, як пшеничні лани, легка, як подих літнього вітру, багата, як сама земля, цілюща, як джерельна вода, поезія Степана Алича. Він сам хотів, щоб
На вічному дереві роду,
Який українським зовуть
В безцінній скарбниці народу
жили і його «малі думи». Вони живуть і вчать нас добру і любові, дають сили розуміти людей і долати перешкоди. Пам’ятаймо про поета і в щирих молитвах просімо для нього прихистку і лоні Небесного Царя.
Література
Алич С. Розп’ятий промінням / С. Алич. – Тернопіль: Лілея, 2011. – 184с.
Алич-Мокрій С. Сяйво благословення: Поетична збірка / С. Алич-Мокрій. – К: 1988.
Вони прославили наш край: Бібліографічний посібник. – Тернопіль, 2002. – с. 15-17.
Гевко Я. На світ крізь райдугу дивлюсь… / Я. Гевко. – Тернопілля’96: Регіональний щорічник. – Тернопіль: 1996.
Гошій І., Колоденна М. Серединки – Вкраїни маленька перлина / І. Гошій, М. Колоденна. – Тернопіль: Горлиця (стаття «Хорунгва поетичної любові Степана Алича-Мокрія. с 38-42)
І. Дем’янова, БМельничук Алич Стеан Йосипович // ТЕС: у 4т. / редкол.: Г. Яворський та ін.. – Тернопіль, Збруч, 2004. – Т.1: А-Й. – 696с.
Панчук І. Тернопільщина в іменах. Довідник. – Тернопіль. – Підручники і посібники. – 2006. – 86с.
Документальний фільм «Небо любові» (1996; сценарій І. Дем’янової, режисер Т. Карамзин).
Підготувала: Миколаєнко Н.Н.,
завідувачка методично-бібліографічним відділом
Комп’ютерний набір та верстка: Романець А.А.,
системний адміністратор
Відповідальний за випуск: Василюк О.І.,
Директор ЦБС