Тернопільська районна центральна бібліотека
Методично-бібліографічний відділ
Ти – МІЙ СВІТ, ТИ – МІЙ ЦВІТ, ТИ – МІЙ РАЙ
Методично-бібліографічні поради
В. Бірки 2016
Методично-бібліографічні рекомендації підготовлені до 70-річчя від дня народження поета, нашого земляка Степана Алича-Мокрія і адресовані бібліотекарям. Видання також може бути корисним широкому колу користувачів.
Методично-бібліографічні поради.
«Ти – мій світ, ти – мій цвіт, ти – мій рай»
(до 70-річчя від дня народження Степана Алича-Мокрія)
ч(8.06.1946 – 13.10.1984)
…Щоб жити вічною присутністю любові,
Тривожно сам переселяюсь у слова.
Степан Алич-Мокрій
«Що від сонця – серцем перейму.
Що від серця – людям поверну.
Затепліє ніжно весен цвіт,
Що таїться в серці
Взнає світ»
Такі слова викарбувані на могилі Степана Алича-Мокрія. Чималої уваги заслуговує історія його життя. Життя людини, обдарованої Богом високими цінностями – добром і любов’ю, талановитим поетичним словом.
8 червня 1946 року в родині Йосипа та Марії Мокріїв народився хлопчик, якого назвали Степаном. Мати привела його у світ у тій біленькій хатині, що біля вигону на краю села. Там і пройшли його найщасливіші роки дитинства, повні мрій та сподівань.
Мабуть, і гадки не мав його батько, звичайний селянин, хлібороб, що сина чекає така нелегка дорога. Та саме вона розбудила у ньому ті високі почуття, котрі переросли у творчість справжнього поета. Коли Степанко був малим, він часто з батьком працював у полі, випасав худобу за селом. Змалку був зачудований красою рідної землі. Як згадує його ровесник Роман Колоденний, що це був жвавий, допитливий та розумний хлопчина. Невгамовна цікавість, готовність допомогти, кмітливість, мабуть, і стали причиною усіх його подальших нещасть. Сусідський вуйко обчімхував ясена. Миттю Степан вже був із сокирчиною на найвищій гіляці дерева, з якої раптом злетів «безкрилою пташкою»... Відтоді почався новий, важкий відлік часу його життя. Хлопцеві виповнилося лише десять років. Біль відчув спочатку у спині, а потім — у своєму дитячому серці. Діагноз лікарів був наче вирок: він дізнався, що вже ніколи не зможе ходити. Дякувати Богу, поруч знаходилися добрі, чуйні люди — батьки, брат, працівники Петриківського будинку для інвалідів. Вони підтримували його впродовж життя, не давали зламатися духом. Завдяки їхній допомозі Степан здобув середню освіту. Юнак дуже любив читати, мав власну невеличку бібліотеку. „З ним можна було на рівні розмовляти і про „застиглу на калині музику”, про чудові барви полотен відомих художників, і, звичайно ж, про поезію”. Та скільки ж то розрад було у молодого юнака? Щоденні тілесні болі і муки, самотність серця, виробляли у Степана свій погляд на життя, особливе сприйняття, незвичайні відчуття. Але це не зламало нашого поета, навпаки воно зростило у ньому велику любов до життя і виплеснулось з його душі хвилею римованих рядків. Із записів Бориса Демківа дізнаємося: „...Згодом поезії Степана Алича (такий він обрав собі псевдонім) були опубліковані в обласній та республіканській пресі, зокрема в газетах „Молодь України”, „Літературна Україна”, журналі „Жовтень”, колективних збірках, але він був твердо переконаний, що „нічого сам не зробив”. Мабуть, з отого вічного невдоволення собою і починається справжній поет, людина, для якої слово — не гучний дзвін, а кревний біль і насолода, материнська любов і праведний гнів...”
Клуб творчої молоді „Сонячні кларнети” проводив у його кімнаті виїзні засідання. Майже щодня до нього приходили друзі, чим могли допомагали, адже кволий старенький батько не міг приїжджати до сина, а брат знаходився далеко.
Як Степан радів, коли власноручно виготовлений ним пюпітр, що слугував за робочий стіл, замінила друкарська машинка, на якій, хоч і одним пальцем, але сам вибивав літери тих заповітних, але ніким не сказаних слів, що стали рядками майбутніх поезій.
Його любов до поезії була незрадливою. Коли Степанове ім’я стало відомим, біля нього з’являлися і розрадники, і порадники. Намагалися вчити, як саме і про що писати. На що Степан, лагідно посміхаючись, казав: „Що я зроблю, коли вже таким породила мене мати”. Уявімо собі, скільки то треба було знаходити сил у собі, щоб просто жити. Кожен день дарував неминучі незручності, фізичну виснаженість, але молодечий дух був сильнішим і перемагав. Не судилося молодому хлопцеві знайомитися з дівчатами, з солодким щемом виходити на перше побачення, але він вимріяв її, оту єдину і неповторну, для якої беріг найдорожчі слова: „Милі недоторкані лілеї...”
Кожна людина створена Богом для щастя, вона прагне когось любити і бути коханою, без цього надто важко жити, майже неможливо. А Степанові бракувало, не те, що любові, а навіть звичайного людського спілкування.
Білі стіни будинку-інтернату, самотня хоч і чиста, кімната часто навіювали на серце сум, розпач, тугу за рідними, за полем, селом, айстрами, що росли біля батьківської хати, за запахом м’яти, рути, любистку, споришів… І тоді він писав, творив свою країну спогадів, почуттів.
У 1988 році уже посмертно вийшла перша збірка його творів «Сяйво благословення» (упорядник Я.Гевко).
Сьогодні, гортаючи сторінки його збірочки «Сяйво благословення», щиро радіємо, бо знаходимо багато близького, рідного. Як приємно відзначати, що Степан часто згадував про рідне село, пахучі хлібні поля, яблунево-вишневі сади, безкрає синє небо, односельців, яких він називав «плем’ям журавлиним».
За фінансової підтримки Тернопільської обласної і міської рад, обласної державної адміністрації вийшла у 2011 році друга збірка його поезії «Розіп’ятий промінням». Ця книжка – правдива матриця Душі і Духу поета, який, незважаючи на фізичне обмеження, сягнув досконалої духовності.
У бібліотеці рідного села С.Алича-Мокрія Серединки створено куток-музей. Завідувачка бібліотекою М.М. Колоденна зібрала рукописи його поезій, фотографії, речі особистого вжитку, відновила друкарський станок. Допомогли у створенні кутка-музею родина поета та член спілки письменників України Ярослав Гевко, який особисто був знайомий і товаришував із Степаном.
Через усю творчість і життя поет проніс хоругву любові. Саме вона давала йому силу, а соломинкою, за яку тримався, була поезія.
Коли 13 жовтня 1984 року усі рідні, знайомі, близькі та друзі у нашому селі проводили Степана в останню дорогу, «навіть небо плакало, зливаючи холодною зливою із заплаканих очей сльози». Він пішов у вічність, залишаючи свій чистий слід поета на Землі.
Готуючись до відзначення 70-річчя від дня народження Степана Алича-Мокрія, бібліотеки повинні спільно із товариством «Просвіта», культурно-освітніми закладами, а також із громадськістю району провести заходи для кращої популяризації життєвого і творчого шляху славного і мужнього земляка.
Можна підготувати розгорнуту книжкову виставку на тему «Незрадлива любов до поезії»
Епіграф до виставки
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Леся Українка
Розділи виставки:
1. Край життєвої безодні.
2. Поезія – квіти людського серця.
3. Слова вдячності і любові про Степана Алича.
Мета виставки – ознайомити користувачів із життям і творчістю нашого славного земляка.
Пропонуємо скористатись орієнтовною тематикою заходів:
- «Його доля – поезія»;
- «Нездійснені мрії»;
- «З журбою радість обнялась»;
- «Ти вмів струною забриніть найвищою»;
- «Час застиг у мовчанні»;
- «Він – наша гордість»
- «Таким пам’ятають Степана Мокрія»;
- «Хорунгва поетичної любові»;
- «Свіча запалена від серця»;
- «У кожного своя доля і свій шлях широкий…»;
- «Душа болить словами»;
- «Сонце його любові».